тоталитаризм в Украине 1928 193

Краткая выдержка из текста работы (Аннотация)

Глава 1. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ

1.1 Модельна радянська республіка

30 грудня 1922 р. у Москві відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР і в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР — утворюють одну союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних верховних органів влади та їх компетенцію. Встановлювалося, що народні комісаріати розподіля¬тимуться на союзні, союзно-республіканські і республіканські. Ос¬таточне затвердження Декларації про утворення СРСР і Союзного договору було перенесено на II Всесоюзний з'їзд Рад. Це виклика¬лося необхідністю перевірки постанов, що приймаються, потребою їх доопрацювання[14,c.204].

І з'їзді Рад обрав Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена і 138 кандидатів. 88 членів ЦВК СРСР представляли УСРР. Обрано було також чотирьох голів ЦВК, у тому числі від України — Г.Петровського.

Так закріплювалося утворення єдиної союзної держави — Союзу РСР.

Метод політичного терору був невід'ємною складовою сталінського тоталітарного режиму, який сформувався і зміцнів у 30-х роках. Цей терор природньо випливав із авантюрної, насильницької сутності більшовизму.

До кінця 1920-х рр. у країні сформувалася тоталітарна система влади. Єдиною правлячою партією залишалася РКП(б) – ВКП(б), чиї дії після розгрому опозиції ставали абсолютно безконтрольними. Партійна влада зросталася з владою державної, керівники партії займали одночасно всі керівні посади в держапараті. Партія мілітаризувалася, перетворившись на своєрідний «орден мечоносців». Установилася одноособова диктатура вождя — І.В. Сталіна[11,c.107].

Крах надій на світову революцію привів до твердження ідеї вождя про необхідність форсованого будівництва соціалізму в одній окремо узятій країні. СРСР повинний був завоювати «економічну самостійність» і перетворитися з країни, що ввозить машини й устаткування, у країну, «виробляючу машини й устаткування». Такий напрямок розвитку визначив XIV з'їзд правлячої більшовицької партії в 1925 р. Наприкінці 1920-х рр. почалася індустріалізація – створення великого машинного виробництва у всіх галузях господарства, особливо в промисловості[25,c.145].

Фактично з часу знищення багатопартійності і встановлення партійної монополії більшовиків в Україні розпочався новий етап національного комунізму, складний й драматичний. Треба відзначити, що, незважаючи на встановлення радянської влади на всій території України, все ж вона не була і не могла бути стабільною. Просто відмінити Україну, проголосивши її знову кількома губерніями, було неможливо. Внаслідок національно-визвольних змагань з’явилися національні інститути в галузі культури, управління, економіки і т.ін. Селяни почали звикати, що до них звертаються українською мовою.

Після офіційного закінчення громадянської війни в Україні існувало багато повстанських груп, що складалися з українських селян, які не могли сприйняти чужу владу. Була загроза безконечних збройних конфліктів і масових бунтів. На відміну від Росії, в Україні комбіди не були ліквідовані, а просто перейменовані у комітети незаможних селян, переважно з люмпенізованих міських елементів.

По суті, щоб заспокоїти селян, була прийнята політика українізації. Це був великий крок за межі формальної рівності російської та української мов і проведення натомість, за словами В.Затонського, активної політики сприяння розвиткові української культури, українізації партії та апарату і дерусифікації зросійщених українців.

Спочатку українізація була фактично лише справою культури. Лідери КП(б)У дуже важко її сприймали. Багатьом, як Дмитрові Лебедю, здавалося, що стати на бік українського села перед культурно більш розвиненим російським містом — це крок назад. Скрипник постійно ставив тавро носіїв небезпечної теорії «боротьби двох культур» на своїх політичних опонентів.

Фактично одразу після ХІІ з’їзду ВКП(б) у партії гостро постало питання влади. Перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінґ був, м’яко кажучи, не найбільший прихильник такої політики, проте як вірнопідданий більшовик він поставив свій підпис під декретами 22 червня про українізацію партії, згідно з якими через рік партійці і державні службовці мали говорити українською мовою. Проте Квірінґ дуже швидко відступив. На VІІІ конференції КП(б)У він утримався від прояву своєї позиції, але було ясно, що він проти такої політики. У 1925 році на його місце було поставлено «великого українізатора» Лазаря Кагановича...

Прийняття політики українізації збіглося в часі з проголошенням нової економічної політики, завдяки якій дрібний товаровиробник дістав відносну самостійність. неп став ґрунтом, на якому розвивалося українське культурне відродження, ідеологічними провідниками якого були українські національні комуністи. Українізація (й коренізація взагалі) — останній крок «внутрішньої Брест-Литовської угоди», яка почалася з прийняття непу у 1921 р. У цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему, а також інструментом внутрішньопартійної боротьби, яка саме в той час розгорялася в партії за владу над партією і державою[2,c.304].

Однак політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона швидко дійшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати селянське питання і в кінцевому своєму підсумку приводило до політичної самодіяльності України як держави.

По-перше, сприяння українській мові та культурі в місті й партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних прагнень.

З 1926 р. по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі питання селянського та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік і їх індустріалізації.

По-друге, українізація дала леґітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише частину цієї самодіяльності. У той час, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, поява в Україні українських книг, шкіл, інститутів створила ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала чимало українських діячів, особливо в еміґрації, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, а тому видавалася безглуздям опозиція до неї, особливо коли селянські заворушення почали затухати.

Один за одним в Україну почали повертатися такі діячі, як Тютюнник, Грушевський, Чечель. В 1924 р. у «Вістях ВУЦВК» була опублікована «Відозва до української радянської інтеліґенції та всього радянського суспільства», де 66 відомих українських інтеліґентів, серед них Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг — колишні кабінетні міністри при Петлюрі й Грушевському, задекларували своє схвалення політики українізації та заявили про свою лояльність до радянського уряду .

1.2 Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму

«Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави». У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат.

Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала[8,c.109].

Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.

Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР.

Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні «фронти» — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, «бої» — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.

Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета.

10 лютого 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського «Історія України в стислому вигляді». Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес.

Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю «Помилки та виправлення академіка Яворського».

Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.

У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито «шкідництво» мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація «Пролітфронту», журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник[16,c.59].

Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на ІІІ Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села.

28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики.

Дуже скоро ХІІ з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму.

1.3 .Утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії

Ліквідація елементів ринкової економіки і проголошення курсу на державний розвиток промисловості, насильницьку суцільну колективізацію села виступили наприкінці 20-х років своєрідним соціально-економічним фундаментом кардинальних політичних змін у Радянському Союзі, Україні.

В умовах перманентної “надзвичайної ситуації” зростання психологічного напруження в суспільстві для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Його головними ознаками виступали: безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат, бюрократизація суспільного життя, утворення однопартійної диктатури, монополізація влади більшовиками, формування командно-адміністративної економіки з одужуванням усіх засобів виробництва, політичне відчуження громадян від управління державою, тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя, запровадження масового терору, репресій проти громадян.

Збереження і зміщення системи одноосібної влади Й. Сталіна продовжували поступову активізацію насильницьких дій, створювали атмосферу страху та абсолютної покори.

Беззаконня сталінської тоталітарної доби не обминули і території Радянської України, що виступила в цей час своєрідним місцем полювання репресивної каральної машини ВКП(б). У довоєнний період, починаючи з 1928р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій і перша (1928-1931рр.) – шахитська справа та боротьба з “шкідниками” у промисловості, розкуркулення, депортації, друга (1932-1936рр.) – штучне посилення та організація смертоносного голодомору, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова, третя (1936-1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною сталінського тоталітарного режиму, мав на меті три головних завдання: ліквідувати організовану опозицію на індивідуальне інакомислення в партії та країні, забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою, тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Першим об'єктом тиску з боку комуиністичної номенклатури ще за ліберальної доби непу стали представники української на- ціональної інтелігенції, фундатори політики "українізації, що були звинувачені в буржуазному націонал-ухильництві" (див, вище). Кінець цього ідеологічного цькування в 1928 р. співпадає з початком пошуку "винних" у вугільній промисловості Донбасу Сфабрикований ДПУтак званий "Шахтинський процес", на якому група інженерно-технічних працівників Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві, започаткував фізичні каральні репресії проти громадян. Ці антиправові та жорстокі санкції повинні були відвернути увагу від некомпетентного втручання партійно-господарських структур у економіку в умовах штучного форсування індустріалізації, перекласти провину за падіння виробничих показників, зрив планових завдань, аварії на підприємствах на так званих "ворогів", "буржуазних наймитів". Жупел класових ворогів - "противників соціалізму" став зручною знахідкою сталінських репресивно-каральних органів, започаткувавши наступну низку політичних процесів.

Наприкінці 20-х рр. органи ДПУ приступають до фізичного знищення української науковоїтворчої інтелігенції, учасників Української національної революції. У червні 1929 р. у Харкові було розстріляно колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, які були звинувачені в організації таємного терористичного підпілля. З метою штучно розпалити боротьбу проти "націоналістичних" настроїв у 1929-1930рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою "Спілкою визволення України" (СВУ). Основними звинуваченими стали відомі українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь в українському національно-культурному відродженні[17,c.62].

Серед них були віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський, що був міністром закордонних справ УНР, колишній голова уряду УНР В. Чехівський. У березні - квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами "СВУ", що були засуджені до різних строків тюремного ув 'язнення. Згодом більшість з них рішенням так званих сталінських "трійок" було розстріляно[17,c.63].

Після процесу над "СВУ" в республіці було "відкрито" цілу мережу "ворожих контрреволюційних організаціТй". Серед них "Український національний центр", "Українська військова організація". Репресії цього періоду не обминули і релігійне життя: у січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква. Ліквідуючи найосвіченішу, інтелектуальну верству населення України, комуністичний режим позбавляв народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним.

Масштабного характеру на межі 20-30-х років репресії набули і серед соціальних низів, насамперед серед численної верстви українського населення - селянства. Проведення насильницької суцільної колективізації супроводжувалося фізичним знищенням десятків тисяч селянських родин, звинувачених у "куркульському саботажі". Другий період масових сталінських злочинів супроводжувався вже тотальним знищенням українського селянства, що зазнало бага-томільйонних жертв під час штучно організованого голоду 1932-1933 рр. Голодомор збігся у часі з каральними акціями проти партійно-господарських кадрів республіки, що обвинувачувалися в "націонал-ухильництві". У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДНУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, "партійну чистку". 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений в націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня того ж року також трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, що поклало край сподіванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Втрата вірогідного суперника в боротьбі за владу виявилася надзвичайно своєчасною для Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Він дістав підставу для розгортання масового фізичного терору проти "ворогів народу". Сталін шляхом страху і насильництва остаточно утверджував свою абсолютну політичну владу. В країні було знято навіть декоративні залишки юриспруденції й організовано Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР ("трійки") як органи позасудових репресій. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором, П. Постишевим та іншими заходилося ретельно вичищати Україну від "терористичних формувань". У грудні 1934 р. було розгромлено "Український центр білогвардійців-терористів", в 1935 р. відбулися процеси над міфічними "Всеукраїнським боротьбистським центром", "Націоналістично-терористичним центром", "Блоком українських терористичних груп", "Троцькістсько-націоналістичним терористичним блоком". У 1936 р. були сфабриковані справи "Українського троцькістського центру", "Соціал-демократичної партії України".

Уступна й остання напередодні другої світової війни хвиля масових репресій офіційно розпочалася після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому - березні 1937 р. і дістала назву "єжовщина" (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий "великий терор" 1937-1938 рр. був спрямований проти усіх соціальних верств населення країни, в тому числі проти пар-тійно-державно-господарської номенклатури, військових командирів. Сталін намагався таким чином позбутися небажаних свідків свого кривавого шляху до лідерства, винищити "стару партійну гвардію" і розчистити місце новій бюрократії, щоб була вдячною і покірливою запорукою його необмеженої влади.

Україна постраждала від цього "полювання на відьом" більше, ніж інші республіки. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж багатьох років не врятувало місцеве партійно-державне керівництво. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин). З 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з'їздом комуністів республіки в червні 1937 р., були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів політбю-ро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій - С. Косіора.

Об'єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: в 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових округів на чолі з командуючими І. Якіром і І. Дубовим. Більшість керівних армійських посад довелося заміщати людьми, які не встигли здобути навіть початкової військової освіти, що негативно позначилося на боєготовності Червоної армії напередодні другої світової війни. Тотальний терор в 3 0-х рр. торкнувся усіх верств населення і супроводжувався насадженням в суспільстві атмосфери страху і підозрілості, моральним стражданням людей, яких спонукали займатися доносом, наклепницькими заявами, ідеологічним тавруванням на сторінках газет, журналів, книг, зборах і мітингах.

Фізичне, духовне, моральне знищення населення власної країни наприкінці 20-х - у 30-ті роки сталінським режимом поставило його на рівень найжорстокіших і найкривавіших у світовій історії і суттєво вплинуло на подальшу долю радянського суспільства, українського народу.

Содержание работы

План

Вступ 3

Глава 1. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО ЛАДУ В УКРАЇНІ 5

1.1 Модельна радянська республіка 5

1.2 Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму 8

1.3 .Утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії 11

Глава 2. КОМУНІСТИЧНИЙ ТЕРОР 1930-Х РОКІВ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ 17

2.1. Причини голоду, його масштаб 17

2.2. Наслідки комуністичного терору 23

2.3 Боротьба з українською буржуазією як засіб знищення української інтелігенції 25

ВИСНОВКИ 29

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРА 31

Использованная литература

1. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРА
2. Арендт Х. Начала тоталитаризма// Антология мировой политической мысли. Т.2 / Отв. ред. Т.А. Алексеева. - М., 1997.
3. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М., 1994.
4. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. — К., 1999.
5. Большевисткие организации Украины в период становления и укрепления советской власти. — К, 1962.
6. Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки. — К., 2003.
7. Гольдельман Соломон. Жидівська національна автономія на Україні (1917—1920 рр.).—Мюнхен, 1963.
8. Дорошенко. Д. З історії української політичної думки з часів Світової війни.—Прага, 1936.
9. Дорошко М. С. Сталінська «селекція» партійно-державної номенклатури УРСР у 1930-ті роки: причини та наслідки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. — Вип. 8
10. Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм.—У кн.: З починів українського соціалістичного руху
11. Затонський В. Національна проблема на Україні.—Харків,1927.
12. Карр Э. История Советской России.—Москва, 1990.—Кн.1.
13. Куличенко М.І. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса. — Харьков, 1966.
14. Ленін В.І. Повне зібрання творів.—Т.12.
15. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе.—К., 1994.—Т.1.
16. Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929–1941). — К., 2003.
17. Мейс Дж. Україна як постгеноцидна держава, або Як успадковані від СРСР структури блокують будь-які реальні реформи // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип. 7: Спеціальний — К., 2003.
18. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х — 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. — Донецьк, 2003.
19. Про УПСР див.: Животко Арк. До історії Укр. Партії Соціялістів Революціонерів//Вільна Спілка: Неперіодичний орган УПСР.—№3.—1927—1929.
20. Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины.—Харків, 1923.
21. Революция и национальный вопрос в России и СССР в ХХ веке.—М., 1930.—Т.3.
22. Сталин и Каганович. Переписка. 1931–1936 гг. — М., 2001.
23. Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20–80-ті роки. — К., 1998.
24. Українські політичні партії кінця ХІХ—початку ХХ століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.
25. Субтельний О. "Украина (история)".- Киев: Либiдь.-1993.
26. Шаповал Ю. І. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К., 1993.
27. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К., 1997.
28. Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941).—Мюнхен, 1987

Другие похожие работы

• Реферат - Знаменитости в истории Отечества -Суворов
• Доклад - Статья Дж.Лестера
• Реферат - Вера Засулич
• Контрольная - Избрание Романовых на царство
• Курсовая - Атлантида в трудах Платона
• Реферат - Внутренние проблемы США и подход к их разрешению в администрации Никсона и Картера
• Курсовая - Отношения Республики Молдовы со странами Балканского полуострова
• Курсовая - Идейная борьба и общественное движение в России во второй половине XIX в
• Реферат - Россия в антифранцузских каолициях.
• Курсовая - Экономическая политика Витте